У четвер, 19 травня, українці відзначатимуть свято, яке стало всенародним і улюбленим, – День вишиванки. Напевне, цьогоріч воно буде особливим для кожного і, як ніколи, об’єднає всіх громадян у велику родину, яка прагне єдиного – миру на рідній землі. У кожного українського регіону – свої узори на вбранні. З-поміж інших вишиванок волинські вирізняються своєю унікальністю, пише iluchanyn.com.
Волинські орнаменти прийшли із часів неоліту
Знаки на рушниках і сорочках передавалися з покоління в покоління. Унікальність волинських вишиванок в тому, що вони прості, лаконічні та стримані, та все ж вражають семантикою й особливою витонченістю. Такі узори прийшли до нас із сивої давнини. Їхній вік – декілька тисячоліть.
Так, цікавими археологічними експонатами, що знайшли на Волині, є орнаменти доби неоліту (5000-1800 рр. до н.е.), різьблені на дереві, та уламки кераміки, прикрашені аналогічними узорами. Такі ж виявили й в сучасніших знахідках — в одежі, полотна якої були вже напівзотлілими.
З кольорів волинські майстрині вподобали червоний з вкрапленням чорних кольорів, із технік – хрестик і занизування.
Центр дослідження і відродження Волині свого часу у фейсбуці розповідав, що викроювання волинського старовинного одягу здійснювалося ножем, а коміри в ньому викладалися та прищеплювалися олов’яними запонками зі скельцями чи смужками із вовни зеленого або червоного кольору, які називали «жичками.
У волинських вишиванок – своя мова
Від наших нащадків у спадок передалися «ромбики», «трикутники», «хрестики», «ялинки». Серед них є елементи з романтичними назвами – «кошички», «ягідки», «хмелик», «рутка», «очка», «цимбали». Український волелюбний народ зберіг ці автентичні знаки й завжди розумів, що вони означають. До речі, їх мова використовувалася для спілкування різних народів, що населяли Європу.
Цими орнаментами оздоблювали волиняни одяг в часи литовського князівства, перебуваючи під Польщею і навіть під московитами. Вбрання та узори на сорочці розповідали про стан людини – майновий та соціальний. За орнаментами на вишиванці безпомилково встановлювали, чи жінка заміжня, скільки вона має діток, який на характер її чоловік та яке утримує господарство. Бувало, представниці прекрасної половини людства спеціально небагато піднімали поділ плахти, щоб за орнаментом низу сорочки показати, що вони добрі майстрині (звісно, вишивка була дуже гарна) та дати змогу іншим прочитати візерунок. Це і був генетичний код — своєрідна мова знаків.
Кожен вид орнаменту характеризувався власною технікою, тому необхідно було враховувати щільність полотна, його розмір. Також потрібен неабиякий талант, щоб зробити вибір ритміки узору, кількості смуг, що чергувалися, врахувати співвідношення орнаментів між собою. У волинських вишиванках спостерігалося повторення геометричних фігур, а поєднання маленьких деталей утворювало завершений орнамент.
Волиняни любили на полотні зображати символи землі, води, сонця тобто те, що є основою життя. А ще — рослинні мотиви, образ Берегині, дерево життя, на гілках котрого вишивали птахів, що символізували душу людини.
Жіноча, яка була трохи довшою, і дещо стриманіша в оздобленні чоловіча вишиті сорочки за кроєм були схожі. Для жіночих — характерне призбирування навколо шиї, прикрашання різноманітними аксесуарами, наприклад, бусами.
Красою вишиванок захоплювалась Леся Українка. Мало кому відомо, що у свої шість літ вона опанувала це народне мистецтво й взялася оздоблювати сорочку для татуся. У дитинстві, що пройшло в Колодяжному, майбутня поетеса полюбляла носити волинське вбрання. Її мама Олена Пчілка теж була закохана у лаконічні узори і, їх зібравши, видала книгу, в якій розповіла про поліські орнаменти. Збірка побачила світ у 1877 році.
Європейська культура суттєво вплинула на волинські вишиванки. Геометричні орнаменти змінились на рослинні, побільшало в них чорного кольору. Справжня волинська вишиванка стала рідкістю. Але сучасні майстрині, дістаючи із бабусиних скринь сорочки, відтворюють старовинні орнаменти, бо ж це – наша культура, наш генетичний код.
